Апостол Олексій Петрович

ХУДОЖНИКИ ЧОРНУХИНЩИНИ

Апостол

Олексій Петрович

(19 серпня 1949 року, хутір  Нова Діброва).
Живе на землі людина. Працює на ній і намагається залишити по собі слід, щоб пам’ятали її люди. « Генії народжуються в селі» — так сказав одного разу Володимир Михайлович Литвин. Із цією думкою важко не погодитися. Адже і Микола Гоголь, і Остап Вишня, наші президенти — це сільські люди, а якого успіху вони досягли? Стали відомі не лише на Україні, а й за її межами. Та не будемо далеко ходити, візьмемо нашого односельчанина Апостола Олексія Петровича. Народився майбутній художник 19 серпня 1949 року на хуторі Нова Діброва, Пізницької сільської Ради. Батьки працювали там у колгоспі. Ще з ранніх років хлопчик захоплювався природою, бачив її в особливих кольорах і для нього вона була не просто навколишнім середовищем, а джерелом натхнення і водночас місцем відпочинку.
Перші чотири класи Альоша навчався у Діброві. А потім сім’я переїхала у село Хейлівщина. Спочатку хлопчикові було тяжко у новій школі та з часом усе налагодилося, бо він був доброю і товариською дитиною. Та і в цій школі довго навчатися не довелося. Лише 5 – й і половину 6 – го класу. Апостоли знову переїжджають, і цього разу у село Вороньки — рідне село Альошиної матері.
Ольга Федорівна працювала бухгалтером у колгоспі, а батько – Петро Іванович — завфермою. Мати почала серйозно ставитися до дитячих малюнків сина. Вона помічала з якою радістю в очах він малює. Малює де прийдеться : на газеті олівцем, цвяхом на стіні, на землі — паличкою. Зображував юний художник все, що бачив : квіти, курей, хату, кота і навіть сусідів. Все для нього було нове і цікаве. Ольга Федорівна не сиділа, склавши руки, а звернулася до місцевого художника Слісаренка Василя Івановича. Вона сказала, що її 12 – річний син постійно щось малює і просила подивитися чи є в нього хист. Василь Іванович сказав, щоб Альоша прийшов до нього зі своїми роботами. Подивившись на дитячі малюнки художник сказав, що у хлопчика є талант і потрібно його розвивати. З цього все й почалося. Альоша виконував завдання, які давав йому учитель.
Здавалося, якщо ти маєш дар, то це все, що тобі потрібно. Та це не так. До нього треба прикладати зусилля, мати наполегливість і терпіння, бути слухняним учнем і виконувати завдання. Та Альоша мав непереборне прагнення — стати художником, тому і працював у поті чола.
Щодо навчання у школі, то хлопчик любив гуманітарні науки : літературу, історію. Згадує : « Якось одного разу у школі проводився конкурс « Умілі руки» і я зі шматочка крейди вирізав образ Т.Г. Шевченка. За цю роботу мене похвалили і оголосили переможцем. Після того я почав вирізувати з дерева різні іграшки : пістолети, кулемети, ножі, бо був ще дитиною. А згодом серйозно зайнявся різьбою по дереву. Але малювання не залишив.

Після закінчення школи вступив в Ужгородське училище прикладного мистецтва. Провчившись два роки пішов у армію. По закінченні служби продовжив навчання в училищі. Після навчання отримав направлення в Полтаву. Переді мною відкрилися двері Полтавського відділення художнього фонду».
З часом Олексій Петрович стає членом художньої секції. Захоплюється чеканкою і різьбою по дереву, а також бере участь у міських, обласних і республіканських виставках. Серед представлених робіт були : « Медсестра Зоя», « Портрет брата», « Шторм на морі». Деякі з кращих робіт було продано в Чехословаччину й Болгарію.
В 1973 році Олексій Петрович одружується, переїжджає в Карлівку. Там працює старшим майстерні. Бере активну участь у виготовленні плакатів на замовлення різних фірм та організацій. Малює картини для друзів, знайомих. Велику кількість робіт передає у Вороньківський краєзнавчий музей.[6] Цим доводить, що він пам’ятає своє коріння, свій дім. Не залишився осторонь і від міжнародної виставки в боротьбі з мілітаризмом. За що отримав книгу з найкращими плакатами. У 1983 році нагороджується бронзовою медаллю за участь у виставці досягнень народного господарства Української РСР[7].
У 1995 році проводилася активна боротьба з наркоманії. До цього були залучені художники, які мали намалювати плакати до акції. Олексій Петрович виконав декілька робіт і вони були відібрані як кращі.[8] У 1999 році проводився конкурс « Герб України». Участь в ньому взяв і наш вороньківський художник. За це отримав лист – подяку.
Зараз Олексій Петрович працює у Карлівському ПТУ. Очолює гурток образотворчого мистецтва. Велика кількість дітей навчається у нього. Про всіх він говорить з такою любов’ю, ніби про своїх власних. Крім навчання дітей він займається іще й написанням ікон для навколишніх церков. Малює картини. Коли його запитали : « Чи не хотіли б ви жити за кордоном?», — то відповідь була така : « Запрошували в Москву. Там я міг залишитися. Та не захотів. Бо у своїй країні найкраще. Я істинний українець, тому за кордоном не зміг би жити».

244164_html_m3a6efaca

Розмова з Олексієм Петровичем проходила у його батьківській хаті. Він приїжджав до своєї мами, до свого рідного гнізда, з якого випурхнув багато років назад. Та завжди приходить сюди, щоб спити цілющої води, щоб поклонитися вічній материнській мудрості, землі, яка дає наснагу на працю й творення.

http://ua.convdocs.org/docs/index-244164.html