ГОЛОД-47: «ЗА ХЛІБОМ НА ЗАПАДНУ»

 

У 1946–1947 рр. центральні, східні та південні області України знову охопив голод. Його причина полягала не лише у великій посусі та неврожаї, але і в тому, що багато зерна (називають цифру до 2,5 млн. тонн збіжжя) СРСР відправив для підтримки країн «народної демократії» (Польща, Угорщина, Болгарія, Чехословаччина і т.д.), щоб підтримати тамтешні прорадянські уряди і здобути авторитет у місцевого населення. У той же час населення самого Союзу, а точніше УРСР, – голодувало (голод охопив 18 із 25 тогочасних областей радянської України)

У західноукраїнських областях (які остаточно увійшли до складу СРСР в 1944 р.), колгоспна система ще не була поширеною, і більшість місцевого селянства складали одноосібники, у яких було достатньо хліба. Тим паче, врожай у Галичині (територія сучасних Тернопільської, Львівської та Івано-Франківської областей) та на Волині (Рівненська та Волинська області) у 1946 р. був непоганий.
У пошуках продовольства жителі Наддніпрянщини поїхали на Захід, де міняли речі на їжу. У першій половині 1946-го транспортною міліцією лише у Львівській області з потягів було знято майже 100 000 чоловік, які прямували із центральних, східних та південних областей. Часто місцеві мешканці, бачачи крайню нужду прибулих, давали їм їжу просто так.
Вашій увазі наводимо свідчення про поїздки на «на Западну за хлібом» від мешканців Чорнухинщини.

«ЯК БУВ ПОХОРОН, ТО УСІ ЛЮДИ, ЩО ПРИЙШЛИ, ТІЛЬКИ І ЧЕКАЛИ, ЩОБ ПОЇСТИ НА ПОМИНКАХ»

11047949_1162559053757494_5627618555012960053_n

Ніна Семенівна Сухонос, 1928 р.н.,
с. Сухоносівка
«Голод тоді був дуже великий. Не було чого їсти, а тому їздили на Західну Україну і там міняли пожитки на гречку, ячмінь, овес, пшеницю. Везли і матерію, і плахти, і цінності (золоті та срібні речі), хустки, спідниці, карсетки. Їздили туди «зайцем» на «товарняках». Пішки йшли до Пирятина (35 км від села – прим. Авт.) або Лубен (42 км від села, а навпростець менше 30 км – прим. Авт.) і звідти їхали на Захід.
Мій батько їздив туди тричі разом із Іваном Сорокою. Їх багато із батьком їздило, але я вже імена позабувала. Мусієнко Петро із сином їздив. Десь там у дорозі загинув, а син сам додому повернувся.
Батько мій возив матерію, і хустки возив, а чогось іншого не було. Назад привозив ячмінь, трохи пшениці і вівса. Якщо нормальний товар був, то приймали ловко (в значенні «добре», «непогано» – прим. Авт.), а як ні, то комизилися. Безплатно ніхто нічого не давав. От Петро Мусієнко поїхав (у нього сім’я була велика), а міняти не дуже було що в нього… Із села дуже багато людей їздило.
Не дуже наших людей там на Західній любили, «східняками» називали (а які ж ми «східняки»?). Батько казав, що трудно дуже було міняти. Людям на Західній краще жилося, але і там були і багаті, і бідні.
Досі пам’ятаю, як батько останнього разу привіз зо два пуди (близько 33 кг – прим. Авт.) крупи, пшениці, ячменю та жита. Повіз він того разу на Західну мою улюблену велику квітчасту хустину із китицями, а також матерію – ситець, та отож і привіз ті два пуди зерна та крупи. Люди возили і рушники, і кофти, і піджаки. Їздили на Західну всі по 2-3 рази, а далі вже не було що везти.
Навесні голод був меншим, а як зібрали врожай, то голоду вже не було. Досі пригадується смак ячмінного хліба, який їли в голод. Він хоч і недобрий був, але ж був. У нашому селі одну жінку – Соляник Марфу, посадили за те, що вона на полі збирала колоски: закон тоді такий був.
Мій дід помер у 47-му, але не від голоду. Пам’ятаю, як був похорон, то усі люди, що прийшли, тільки і чекали, щоб поїсти на поминках. Поїли тоді весь хліб. На печі лежала одна хлібина, то й ту забрали і з’їли. Копачів тоді на похоронах спершу годували, а потім вже всіх решту.
У 1947-му вмерло менше людей, ніж у 1933-му. Були і такі, що не голодували – це начальство в основному: воно ото як тоді було, то так і тепер…»

12314106_1162559060424160_3585485829836689317_n

СУСІДИ НАШІ НЕ ЇЗДИЛИ НА ЗАХІДНУ УКРАЇНУ, БО НЕ МАЛИ, ЩО МІНЯТИ, ТО ВСІ ПОВМИРАЛИ»

Іван Ісакович Курило, (1909–2002 рр.),
с. Постав-Мука
Запис зроблено у 1996 р.
«Після Різдва їсти не стало зовсім нічого. Я, Сушко Ольга і Курило Тетяна поїхали по хліб на Західну Україну. Набрали рушників, плахти і одежі в кого яка була, і міняли на хліб. Там колгоспів ще не було і хліб був на руках, і його не одібрали.
Добиралися на Західну Укра­їну, як могли, частіше за все їздили товарним поїздом, що віз пісок і деревину. Ночували у вагонах під відкритим небом. Їхали і підводою, ішли пішки. Їхали до станції Сарни (нині райцентр у Рівенській області, один із найбільших залізничних вузлів в Україні – прим. Авт.), а там розходилися хто куди. Там всякі були люди – і добрі, і погані. Пам’ятаю, якось ми прийшли до села і залишилися в однієї тітки на тиждень. У тітки саме було виткане полотно, а в Курило Тетяни були дуже красиві скатерті. Тітка сказала, що ми можемо залишитися у неї на тиждень, поки вона не «взяла узор» зі скатертей. До того ж вона нас іще годувала, а ми ходили по селу і міняли на хліб. А тоді, як ми зібралися їхати додому, дядько запріг підводу і відвіз нас на станцію Сарни, що за 20 км від того села. Були ж люди і не дуже добрі… Пам’ятаю, як одна баба на базарі в Сарнах торгувала борщем із куснем хліба, який дорого коштував.
Той хліб, який ми привозили, в нас уже не відбирали, бо побачили, як дуже мруть люди (це було після Різдва). Я їздив на Західну Україну 7 разів. За п’ятим та шостим разом возили уже миски, які я сам робив вдома (с. Постав­-Мука раніше було великим гончарним центром — прим. Авт.). Було зайдемо в хату, а малі діти кричать: «Мамо, мамо, миски бери!». І в кожній хаті мисок 10 та й поміняємо, кожен раз пудів 2 додому та й привезу. Так і прожили зиму, а за нею й весну. Весною їли і зелень, а найдужче – акацію. А сусіди наші не їздили на Західну Україну, бо не мали, що міняти, то всі повмирали».

Вадим НАЗАРЕНКО